Cайт радiоаматорiв мiста Нiжина, одного з найдавнiших мiст України. Цей сайт присвячений нашим друзям, котрi не мислять себе без Радiо, без мандрiв по свiту разом iз радiохвилями, без радiосхем, антен, без спiлкування з однодумцями. Цей сайт розповiсть про нас, нашi захоплення, радiоекспедицiї, нашi аматорськi конструкцiї, досягнення i таке iнше. Ми впевненi, що будь-якому дружньому колективу радiоаматорiв є що розповiсти про себе i своє хоббi.
UKR ENG

Борис Мохір "ПОДОРОЖ ДО СЕБЕ"

Чверть віку проблукав я поза межами України, де давно вже немає рідних, але де весь цей довгий час була душа моя, де б моє грішне тіло зла доля не носила.

Раптом схватився їхати - жінка каже:

- До кого ж ти поїдеш, хто там зараз тебе пізнає?

- До себе - відповідаю, до стежок де бігав малим, до річечки в якій купався, до повітря, яке вдихнув у ту далеку мить як з'явився на світ.

З преси та радіоголосів знав дещо про те як важко зараз живеться людям у ріднім краю моїм і звичайно не очікував побачити хмарочоси та Діснейленд в моїм Ніжині, а все ж по дорозі думав, як там воно розвинулося. Напевно зараз таке саме, як нормальне європейське містечко такого масштабу, де людям приємно і працювати, і відпочивати.

До Ніжина прямого рейсу нема, тому прибув спочатку до Чернігіва - вийшов з автобусу на автотрасі, оглянувся на поля та верби, вдихнув і вперше за четверть віку відчув що я нарешті ВДОМА! Ходив вулицями серед людей, які не знають мене і відчував пекуче і сладісно моє духовне рідство з ними, дивився на місто більш серцем ніж очима. Як музику ловило вухо говір наш, бо мова наша - це сама по собі вже музика. В Чернігові мене зустріли люди, з якими був знайомий тільки в мережі Інтернет, але вони приймали мене як рідного, і я відчував себе так, ніби я приїхав до своїх родичів.

Побував в усіх церквах Чернігіва - де душа народу нашого живе. Там така енергетика наповнює душу, що з нею усе можна подолати. Вірою наповнює, що буде ще щасливою наша Україна, що оживе козацько-гетьманьска державність. Здивував мене добитий та обшарпаний громадській транспорт - тролейбуси, які незрозуміло яким духом ще рухаються. А може взяти у сусіда-Білорусі прекрасні тролейбуси у лізинг чи по бартеру? Не бачив туристів. А це ж скільки доларів мимо! На все б хватило, якби був туристичний маршрут до Чернігіва...

З Чернігіва поїхав до мого рідного міста - Ніжина, порадувався золотим куполам відроджених храмів, зайшов і до моєї рідної Покровської. Наповнилася душа щастям, що іде служба Божа нашою рідною українською мовою там, де чверть віку тому рубали сокирами алтар та ікони. Прийшов видно час "збирати каміння".

Прийшов до своєї колись хати, поїв вишень, погладив дерева, які колись посадив - і ніби й не пройшло чверть століття. Випадково зустрів приятеля з дитячих ще років, так він навіть не здивувався мене побачивши. Тільки сказав: "Зайдеш до мене?" Звичайно зайшов без церемоній. Як рідні випили за все і за всіх, посидів на лавочці біля хати своєї ще трохи та й пішов собі далі - на глей по тих стежках, де бігав малим... і чув як ніжно торкається до мене рідна моя земля.

На жаль, крім відроджених храмів, моє рідне місто не порадувало. До 1960 року, коли я вчився у 7-й ніжинській школі, в Острі купалися, а береги були пляжами де загорали, знайомилися, спілкувалися. А для дітей це був просто рай. Тепер річка забруднена, заросла і в ній заборонено купатися. Просте і геніальне рішення: невже ж за чверть віку не можна було придбати землечерпалку, щоб почистила Остер ну хоч би від Калинового воробйовського мосту до Інститутського, щоб повернути пляж ніжинцям??!

На ринку люди самі собі городять якісь будочки з картонок чи розкладують товар прямо на землі перед ринком. Чи справді важко поставити ще з десяток торговельних рядів?!!

Головна вулиця міста - вул. Гоголя - навіть ввечері у суботу та неділю пуста! До речі, не знайшов на ній жодного кафе. А колись це ж був ніжинський Бродвей - майже від 7-ї години вечора центр заповнювався як на свято вбраними людьми. А якщо хотів когось побачити, вистачало пару разів неспішно пройтися від 3-ї школи до парку Шевченка. Діяли аж два танцмайдани: один біля 3-ї школи, другий - у парку (до речі там грав прекрасний естрадний ансамбль), а зараз немає жодного. Куди ж люди ходять на танці?! Може десь на Магерках відкрито ніжинській Лас-Вегас чи Атлантік-Сіті? Але так далеко я не дійшов. Поблукав правда вуличками Мохірівки та Мигольовки, де вся цивілізація 21-го століття - один продуктовий магазин. Транспорт туди не ходить і пересуватися можна тільки своїми ногами якщо ще сили є.

Може прийде час збирати каміння і тут?! Але чи обов'язково для цього ще чверть століття? Думаю, що ні! Впевнений що ні, тому що бачив головне, що хотів побачити - майбуття моєї рідної землі, її молодих людей - спокійних розважливих, культурних, не по роках мудрих і дуже компетентних, закоханих в свою багатостраждальну рідну землю і державу, небайдужих і не зломлених новим ігом, страшнішим ніж татаро-монгольське. Вони не продадуть Україну за наркотики та зелени папірці.

У Києві рано вранці прийшов я на Володимирську гірку - нікого ще не було там, і стояли ми з князем Володимиром, дивилися як сонце встає над Дніпром срібно-сивим і радувалися глядячи, як серебрить сонечко дніпровські хвилі. Думав я, що стою з вічністю. І багато ще буде чого їй подолати-але є за що битися. Щоб стала Україна такою, як її мріяли побачити наші герої, які положили і тіло, і душу за Україну. Замало пам'ятника їм біля церкви св. Катерини у Чернігові... Але дорогий мені на все життя цей скромний камінь героям України Незалежної!!!

Я знов на чужині, у Латвії, де нас 62 тисячі бідують. Повернувся помолоділий на чверть віку, наповнений дужою силою, енергетикою з-під куполів наших святих храмів, духом предків, з яким поєднався в одне ціле за один коротесенький тиждень В Д О М А !!!!

Попереду тяжка боротьба за те, щоб об'єднати розрізнених людей наших тут в одну потужну громаду, відкрити Українській Національно-культурний центр, а поки що хоч одну корчму досить велику, щоб було де українцям збиратися. Боротьба йде за те, щоб дозволили нам на школі нашій напис зробити НАШОЮ українською мовою, як і на корчмі. Бо зараз дозволено писати українські назви, але тільки латвійськими літерами!?? Щоб ви це знали в Україні! Я дуже дякую молодим патріотам і Україні за небайдужість до нашої української справи тут, за конкретну поміч у створенні нашого сайту в Інтернеті.

Тепер мені знов сниться рідна моя Чернігівщина, мій Ніжин, де діти купаються у чистому Острі, де людям приємно жити, працювати і розважатися. А тут, на блискучому Заході, у нас тільки одна радість - сказати при зустрічі "СЛАВА УКРАЇНІ!" і почути в одвіт: "НАВІКИ СЛАВА!"

Борис Мохир Рига 28.07.2003


Редактор Петро Грицай, US1REO
Технічний редактор Віктор Потебня, US1RCH.

Реклама спонсоров сайта: